ПАЧЕВ С.I. ПЕРЕСЕЛЕННЯ БОЛГАР ДО ПРИАЗОВ'Я У 1861-1863 РОКАХ

Болгарську колонізацію на півдні України XVIII- XIX ст. можна поділити на три періоди. У першому (друга половина XVIII - початок XIX cт.) переселення болгар йшло окремими незначними групами. Для другого періоду (1806-1863) характерні великі пере- селенські хвилі, пов’язані з черговою росiйсько-турецькою війною або з її наслідками. В третьому періоді (1863 - кінець XIX cт.) масове переселення iз-за кордону припиняється й нові села створюються за рахунок внутрішньої колонізації.

Переселення болгар до Приазов'я відбулося внаслідок четвертої масової міграційної хвилі у 1861-1863 роках i завершило другий період болгарської колонізації. Ця хвиля складалася з двох потоків: перший походив з Бессарабiї, а другий - безпосередньо з територій Болгарiї (Вiдiнського пашалику). Передумови цього переселення виникли внаслідок еміграції у 1860 р. до Туреччини приазовських ногайцiв, після чого у північних, материкових повітах Таврiйської губернії спустіло понад 80 аулів. [37; 193-196]. Це створило можливість для прибуття до Таврiйської губернії переселенців як з центральних українських губерній, так i iз-за кордону. Спершу розглянемо переселення до Приазов'я болгарських колоністів із відмежованої до Молдавiї частини Бессарабiї. Нам необхідно з'ясувати його причини та передумови, юридичні засади, шляхи та засоби просування переселенців, їх влаштування у Приазов'ї, а також роль бессарабських переселенців у формуванні приазовської групи болгарських колоній.

Серед причин переселення дослідники головним чином називали лише політичні, що пов’язані з наслідками Кримської війни. На наш погляд, переселення було викликано комплексом причин політичного та економічного характеру з певним переважанням перших. Однiєю з причин став конфлікт болгарських колоністів з молдавським урядом, який назрівав декілька років. В основі його лежали наслідки Кримської війни. Вiдомо, що за статтею XX Паризького трактату від 18 (30) березня 1856 р. Росія втратила на користь князівства Молдавського частину Бессарабії, причому 40 з 83 колоній Бессарабського болгарського оселення опинилися за кордоном. Стаття XXI того ж трактату передбачала для мешканців зазначеної території право вільного переселення в інші місця на протязі трьох років.[36; 29] У той час, як деякі жителі виїхали до Росії, болгарські колоністи лишилися на місці. Цьому сприяв той факт, що в перші роки політика молдавського уряду щодо колоністів була сприятливою. Спочатку болгари, стурбовані своєю подальшою долею, звернулися до Європейської комісії по влаштуванню князівств Молдавiї та Валахiї з вимогою забезпечити збереження за ними їхнього статусу [35; 28-31]. У відповідь на це 4 лютого 1857 р. Молдавський уряд дав обіцянку всім мешканцям приєднаного краю зберегти цілість й нерушимість їх прав. Ця обіцянка була підкріплена грамотою (хрiсовулом) князя Богорiдi від 6 червня 1858 р., за якою підтверджена чинність "Уставу про колонії іноземців в імперії".[28; 15-16] За колоніями був збережений окремий адміністративний устрій - з них створили два повіти (Iзмаїльський та Кагуло- Прут- ський).[25; 31] Отже, заспокоєні болгари не скористались вчасно правом на вільне переселення.

Пiсля закінчення трирічного терміну політика молдавського уряду по відношенню до болгарських колоністів змінилася. У 1860 р. були підвищені податки, почала впроваджуватись румунізація, на колоністів поширили рекрутську повинність. Це призвело до невдоволення болгар i кульмінацією стали трагічні події в Болградi 8 листопада 1860 р. У цей день там зібралися представники від колоній для обговорення рекрутського питання. Проти беззбройних колоністів уряд застосував військо, що призвело до жертв не тільки серед депутатів, а й мешканців Болграду [30; 12][40; 47-48].

Деякі дослідники вважають, що загиблих та поранених в цьому побоїщi було не менше 170 [27; 86]. Ця розправа викликала стихійний потік біженців з Болграду, які в кількості від 400 до 600 чоловік 12 листопада вже знаходилися на російському прикордонному карантинному пункті [23; 1]. Болградськi події 8 листопада фактично стали поштовхом для масового переселення бессарабських болгар до Росiї.  Другою причиною можна вважати агітацію з боку Росiї, позиція якої у підтримці переселення болгар базувалася на її зовнішньополітичних інтересах. Поразка у Кримськiй війні похитнула міжнародні позиції Росiї, i вона, підтримуючи слов'ян за кордоном, намагалася зміцнити свій престиж. Активнiсть Росiї у справі переселення болгар виявилася не тільки у агітаційній діяльності агентів, а й у прямих зносинах з Молдавським урядом, численних проханнях i, нарешті, в організації ходу переселення.

Треба зауважити, що болгари сподівалися на таку підтримку з боку Росiї. Ще у січні 1857 р. вони звернулися до царя Олександра II з адресом привітання, в якому висловили свою вірність та прохання про заступництво [11; 25-27]. Звертаючись до Європейської комісії, вони також вимагали збереження своїх зв’язків з Росiєю, щоб мати можливість посилати своїх дітей на навчання i запрошувати священиків. I біженці з Болграду попрямували до російського кордону не тільки тому, що він знаходився поруч - вони були впевнені, що їх там приймуть. Ще одна причина, на наш погляд, мала економічний характер. Це зріст продуктивних сил в колоніях i необхідність забезпечити землею молоді сім’ї. Дiйсно, при екстенсивному сільськогосподарському виробництві розвиток продуктивних сил підштовхує селян на пошук нових земель. Так, відомо, що в кінці 1860 року з деяких болгарських колоній російської частини Бессарабії (Бургуджа, Iванiвка, Кодкiтай, Сєлiогло, Главань, Кiрютня, Тараклiя) були відправлені до Таврiйської губернії депутати для вибору землі під поселення [24; 1-12]. Цих колоністів ніхто не пригнічував i не агітував, але можливість поліпшити своє землеволодіння підштовхувала їх. Масового переселення звідти не відбулося, бо уряд не мав можливості забезпечити їх землею за колоністською нормою i переїзд втратив сенс. У 1860 р. з моменту заснування болгарських колоній в Бессарабії виповнилося від 25 до 50 років. За цей час створилося багато нових сімей, які необхідно було забезпечити землею. Дiйсно, при переселенні до Приазов'я болгарські колоністи значно підвищили своє землеволодіння. Так, наприклад, у Бессарабії у 1856 р. мешканці колонії Дєрмєндєрє мали землю на 74 сім’ї в середньому по 59,6 десятин.[33; 28] При переселенні до Приазов'я були відокремлені молоді сім’ї i мешканці цієї колонії отримали по 50 дес. на 163 сім’ї (тобто фактично вдвічі більше, ніж вони мали у Бессарабії.) [7; 72]. Отже, переселення болгар з молдавської частини Бессарабії у 1861-1863 роках було викликане комплексом політичних та економічних причин, а саме конфліктом колоністів з молдавським урядом, агітацією Росiї та зростом продуктивних сил в колоніях i необхідністю розширення землеволодіння. Пiдготовка до переселення розпочалася невдовзі після болградських подій. Вже у листопаді 1860 р. до Одеси прибули два депутати [34; 233] від 16 болгарських колоній, які надіслали Iмператору Олександру П прохання про дозвіл майже трьом тисячам болгарським сім’ям переселитися до Росiї. 26 грудня того ж року після всепiдданiйшiй доповіді міністра державного майна з цього питання цар дав згоду, зазначивши, що переселення повинно відбуватись за умовами Положення Комiтету чотирьох міністрів від 18 січня 1860 р. про поселення у Росiйськiй імперії закордонних вихідців слов'ян [1; 160].

Ці умови полягали ось в чому: 1) для переселенців встановлювався земельний наділ розміром 8 десятин на душу чоловічої статі; 2) переселенці були зобов’язані попередньо прислати депутатів для вибору землі; 3) для переселенців передбачались пільги: а) звільнення на 6 років від військового постою, б) звільнення на 8 років від податків та натуральних повинностей, в) довічне звільнення з наявними дітьми від рекрутської повинності, г) одноразова грошова допомога у розмірі 35 крб. на сім’ю; 4) переселенці в перший час постачались всім необхідним; 5) загальне управління новими колоніями мало здійснюватись Опiкунським комітетом, місцеве ж врядування повинно було встановлюватись згідно з звичаями переселенців [20; 53]. Але деякі пункти цього положення стосовно колоністів з молдавської Бессарабії були дещо змінені.

Тоді ж, 26 грудня, цар розпорядився підвищити грошову допомогу для цієї категорії переселенців з 35 до 125 крб. [1; 160] 23 січня 1861 р. для них був змінений порядок наділення землею - замість 8 дес. на душу встановлювалась норма 50 дес. на сім’ю [2; 7-8] у зв’язку з тим, що вони були раніше російськими підданими i користувались правами іноземних колоністів. Порядок переселення вимагав попереднього обрання землі. Тому 20 березня 68 депу- татів від 6760 сімей з 31 колонії прибули до Одеси. Вони зробили це таємно, оскільки  молдавський уряд відмовив їм у видачі паспортів [34; 233]. Згiдно з наказом міністра державного майна Муравйова та новоросійського i бессарабського генерал-губернатора Строганова, депутатам у квітні дали можливість оглянути всі вільні після виходу ногайцiв землі, навіть ті, що знаходилися в оброчному утриманні. 11 квітня були підписані Акти про вибір землі в Бердянському повіті (депутати від 22 колоній обрали 226949 дес. для поселення 4481 сімей). Остаточний розподіл земельних ділянок між окремими колоніями мав відбутися пізніше. 17 квітня депутати від інших 9 колоній, оглянувши землі в Мелiтопольському та Днiпровському повітах, підписали Акт, у якому зазначили, що ці землі їх не зовсім задовольняють й остаточний вибір вони можуть зробити лише після наради із своїми односельцями [21; 132-137]. Віце-губернатор наказав Таврiйськiй палаті державного майна взяти обрані болгарами землі під охорону від потрави, щоб переселенці могли скористатись сінокосом. Подальші події показали, що більшість з цих останніх 9 колоній або домоглися посе- лення на інших землях, або зовсім відмовилися від переселення (з 2278 заявлених сімей з цих колоній переселилось лише 351, а на вказаних ділянках селились ще менше - 25, та й ті там довго не затримались). У той же час в Бердянському повіті болгари в основному селились на тих землях, які були зазначені в актах. Отже, вибір землі в Бердянському повіті відбувся більш успішно, ніж в Мелiтопольському та Днiпровському. Крiм того, можемо констатувати, що якість запропонованої землі мала значний вплив на подальший хід переселення. Це додатковий аргумент на користь наявності в комплексі причин економічного фактору. 26 травня міністр державного майна доповідав цареві, що переселення болгар можливо почнеться дуже скоро [2; 88 зв.], але насправді виявилося iнакше.

Молдавський уряд встав на перешкоді переселенцям. Спочатку їм заборонили продавати рухоме майно. Потiм поставили вимогу заплатити всі податки (державні та мирські) за три роки наперед. Улiтку до цього додали ще й "повернення" харчових грошей, які були витрачені російським урядом під час їх поселення на початку XIX ст. До колоній були введені війська. Ті колоністи, які агітували за переселення, підлягали арешту. Бiльше того, паспорти не видавали навіть тоді, коли були внесені всі необхідні гроші [34; 234-235]. Треба зауважити, що на переселенцях нерідко наживались й представники колоністської болгарської адмiністрації. Так, болгари з колонії Iмпуцити у квітні 1862 р. скаржилися з цього приводу на окружного старшину, який робив всілякі перешкоди, поки не отримав гроші.[8; 23зв.] Не було єдності стосовно необхідності переселення i серед самих колоністів. Російські агенти також повідомляли, що всередині болгарських громад у Бессарабії точилися суперечки між прихильниками та противниками переселення [3; 317]. Отже, не дивно, що перші переселенці у серпнi-жовтнi 1861 р. вимушені були пере- ходити кордон нелегально. Так мешканці колоній Тропокло i Новий Карагач перейшли кордон у повному складі, зв'язавши молдавських вояків. Iнодi останніх просто підкупо- вували i вони переходили кордон разом з колоністами. Пiд час нелегального переходу не обходилось без жертв з боку болгар [3; 236,424]. Лише в жовтні молдавський уряд почав видавати переселенцям паспорти, але зручний для переселення літній сезон було пропущено. Перехiд через кордон тривав осінь, зиму й весну наступного року. Одна з останніх великих партій прибула на російську територію 23 квітня 1862 р. i складалася з мешканців колонії Iмпуцита, яким довго не видавали паспортів [9; 18]. Перехiд дрібними групами тривав й до 1863 р. включно. У 1861 р. до Таврiйської губернії були відправлені лише ті переселенці, які встигли перейти кордон до жовтня. Перемiщення відбувалося окремими партіями на чолі із спеціальними чиновниками, які підлягали безпосередньо Стрємоухову (здійснював загальне керівництво переселенням слов'ян у 1861 р.). На допомогу цим чиновникам обиралися старшини й п'ятидесяцькi з числа колоністів [5; 35]. Всього таких партій болгарських переселенців у 1861 р. було відправлено шість: у серпні - три (349 сімей), у вересні - дві (310 сімей) i в жовтні - одна (194 сім’ї). Пересувались вони з кордону через Одесу й Миколаїв до Мелiтопольського та Бердянського повітів [4; 87]. Деякі з перших переселенців були розміщені на зимівлю в молочанських німецьких колоніях (наприклад 539 болгар із Тропокло були розквартировані в колоніях Прангенау, Клеєфельд, Олександеркрон, Лiхтенфельд, Нейкiрх). Але більшість зимувала в ногайських аулах [14; 71]. Положення переселенців на зимівлі було відносно задовільним. Жили вони у німецьких будинках або у відремонтованих ногайських саклях, нерідко по дві сім’ї в одному будинку. Хвороби були поширені мало. В Улькон-Сосiктогунi (майбутня Цареводарiвка) навіть влаштували тимчасову церкву та школу [6; 70 зв.]. Ті болгари, яких до холодів не встигли відправити до Приазов'я, на зимівлю розмістилися в російській частині Бессарабiї та Херсонськiй губернії. Вони також постачалися всім необхідним. Треба зауважити, що рух переселенців не припинявся i в зимові місяці. Так відомо, що більшість ташбунарцiв були залишені на зимівлю в Херсонськiй губернії, але на протязі зими багато сімей поступово перебралися в аул Шекли II (майбутній Преслав) [6; 64]. Масове ж переселення відновилося лише весною. Тепер воно здійснювалося під загальним керівництвом директора С.-Петербурзької палати державного майна дійсного статського радника А.Ф.Гюнє. З 2625 сімей у складі 12549 чоловік (включаючи тих, що зимували i тих, що перейшли кордон весною) було сформовано 16 партій. Для пересування обрали три різних маршрути: 1) Маяки - Каркмази - Одеса - Миколаїв - Херсон; 2) Акерман - Одеса - Миколаїв - Берислав; 3) Бендери - Тирасполь - Миколаїв - Берислав. Пункти переходу через кордон знаходилися в Татарбунарi та Кубеї, а переправи через великі ріки (Днiстер, Буг, Днiпро) - в Маяках, Миколаєвi, Херсонi та Бериславi [29; 463]. Бессарабські болгари привезли з собою до Приазов'я значну кількість майна - до 4000 підвід, 3850 коней, 5800 голів великої рогатої худоби,28166 овець [30; 21]. У ході переселення та в перший час після прибуття на місце оселення колоністи отримали значну допомогу як з боку уряду, так i сільських громад та окремих осіб. Наприклад, колоністи Верхньобуджацького округу пожертвували 285 чвертей пшениці на харчування болгар, що зимували в їх колоніях. Утримувачі Каркмазької та Маяцької переправ знизили плату за перевіз возів та худоби, а піших перевозили безкоштовно. Переселенці 1862 р. постачалися овочами для профілактики цинги, насінням для посіву, сіном для худоби. Для прикладу наведемо такі дані: мешканці Оленiвки отримали при переселенні 12864 крб. З них 11750 крб. було видан на господарське влаштування (по 125 крб. на сім’ю), 23 крб. на купівлю засобів проти цинги, 911 крб. на купівлю в дорозі корму для худоби, 180 крб. на придбання овочів [20; 2].

Таким чином, з 1 квітня по 1 жовтня 1862 р. до Приазов'я переселилося 2794 сім’ї (6622 чоловіка та 6666 жінок - разом 13288 особи). А загальна кількість з переселенцями 1861 р. дорівнювала 3491 сімей у складі 8934 чоловіка та 8526 жінок). До цього числа увійшли прибулі з Бессарабiї албанці, молдавани та росіяни, що заснували 6 колоній. Вони також мали статус іноземних колоністів i за документами значилися як болгари. Одночасно з колоністами в Таврiйську губернію переселялись українці та Росiяни з Молдавiї та Добруджі (1721 сім’я у складі 4220 чоловіків та 3577 жi нок) [29; 465]. Масове переселення бессарабських болгар скінчилося восени 1862 р. У наступні роки мало місце лише незначне переселення окремих сімей. Переселенці з 19 бессарабських колоній на обраних весною 1861 р. ділянках заснували 30 нових колоній. Переселенці ще з трьох колоній домоглися заміни ділянок i заснували чотири колонії. Колонiсти з Бабеля i Болграду були пiдселенi до різних колоній. Мешканці решти колоній, що також брали участь у виборі ділянок, взагалі відмовилися від переселення, лише з двох з них прибуло по декілька сімей. Другим потоком у четвертій хвилі було переселення вiдiнських болгар. Фактично це була остання масова міграція населення безпосередньо з Болгарiї до України. На відміну від попередніх переселень, цього разу основну масу складали мешканці не східних, а пiвнiчно-захiдних районів країни –Ломського, Бєлоградiвського, Берковського та Вiдiн- ського округів. На нашу думку, серед причин переселення вiдiнцiв слід виділити загальні та особливі. Перші діяли тривалий час i характерні для всіх попередніх переселень - це османське ярмо та росiйсько-турецьке вiйськово-полiтичне протистояння.

Тяжке становище болгар призводило до "підвищеної готовності" до переселення, а Росiя завжди розглядала переселенську політику, як засіб для посилення свого впливу на Балканах. До дії загальних причин на цьому етапі додалися ще й особливі, пов’язані з переселенням мусульман з Таврiйської губернії та Кавказу до Османської імперії. На них ми зупинимось докладніше. По-перше, оселення мусульман призвело до погіршення становища болгарського населення краю, оскільки влаштування емігрантів повністю було покладено на болгар. Їх зобов'язали годувати, обігрівати татар, будувати для них житло, орати й засiвати їхні ниви  тощо [39; 55]. Все це викликало невдоволення місцевого населення, дехто емігрував до Сербiї, де почали створюватись озброєні загони. Суспiльно-полiтичне становище в регіоні значно загострилося. По-друге, поява татар в краї посилила переселенські настрої серед місцевих селян, оскільки перші з ностальгією розповідали про Крим як про райське місце, агітували за переселення.[32; 109]. По-третє, еміграція мусульман призвела до запустіння значної території в Таврiйськiй губернії й зацікавленості Росiї у притоку нових мешканців. Треба декілька слів сказати про законодавче забезпечення переселення. З боку Росiї воно базувалося на умовах, зазначених у Положенні від 18 січня 1860 р., докладно розглянутих у попередньому параграфі. Що стосується турецької сторони, то тут питання дещо складніше. Як стверджують дослідники, скоріше за все спеціального договору між Росiєю та Туреччиною з цього приводу не було (хоча такі чутки й поширювалися серед болгар). Iснувала лише приватна домовленість російського консула в Стамбулi Лобанова- Ростовського з турецьким урядом про те, щоб останній не чинив перешкоди [41; 36]. Ця домовленість ні до чого не зобов'язувала i турецькі урядовці всіляко ускладнювали переселення - зволікали з видачею паспортів, забороняли переселенцям продавати неру- хоме майно, накладали великі податки, встановлювали дуже короткий термін для виїзду після видачі паспортів (всього 20 днів) тощо. Неоднозначним було ставлення до цього переселення болгарської громадськості. Одні підтримували його (як, наприклад, керівник Одеського болгарського настоятельства Н.Палаузов). Iншi, на чолі з видатним революціонером Г.Раковським, негативно сприйняли це переселення та попереджали про його можливі згубні наслідки [41; 38-41]. Пiдготовка переселенців у далеку дорогу проходила поспіхом. Довгий час їм довелося стояти табором під Вiдiном, очікуючи паспорти. Коли документи нарешті були видані, переселенцям залишалося дуже мало часу для влаштування своїх справ (заготівля продуктів, медикаментів, одягу, продажу рухомого майна тощо). Багато з них не встигли продати своє майно. Пропозицiя перевищувала попит, тому ціни значно впали. Деякі переселенці навіть не мали часу отримати гроші з покупців i доручили це зробити росій- ському консулу у Вiдiнi Байкову. Взагалі історія з цими грошима наочно показує, як невдало російська бюрократія організувала переселення вiдiнцiв. Консул виконав дане йому доручення. Вже 18 жовтня 1861 р. він відправив до Одеси першу партію грошей. Взагалі Байков стягнув по 133 грошовим претензіям суму у різній валюті, яка дорівнювала приблизно 5 тисячам росій- ських карбованців та відправив її до Росiї [22; 2]. Але вiдiнцi не мали можливості отримати свої гроші тоді, коли так сильно в них потребували. Вже влітку 1862 р. після повернення більшості переселенців на батьківщину консул просив терміново вислати назад ці кошти для роздачі власникам. А деякі з вiдiнцiв, що лишилися в Росiї, чекали свої гроші аж до 1864 р. Переселення виявилося важким та довгим. Оскiльки великі кораблі не могли увійти в гирло Дунаю, довелося робити пересадку. Вiдiннцiв на баржах везли вниз по Дунаю до порту Сулiна, де вони сідали на кораблі. Нерiдко ця пересадка розтягувалася на декілька тижнів [31]. Далі морем їх перевозили до портів Криму як російськими військовими кораблями, так i іноземними пароплавами. Наприклад, 16 липня в Феодосiю прибула військова шхуна "Бомбари" з 207 переселенцями на борту, а 9 серпня військовий транспорт "Воїн", який привіз 881 пасажира. Крiм того були задiянi військові кораблі "Кречет", "Зубр", "Рик", "Тигр", російський пароплав "Ельборус" та англійські пароплави "Чемпiон", i "Бларнi". Кожен з кораблів зробив по декілька рейсів. Перевезення продовжувалося з липня до листопада [15; 1-3]. В літературі та джерелах зустрічаються різні дані про загальну кількість вiдiнських болгар, які прибули до Росiї. Так, Д.Марінов та Є.Хаджинiколова називають цифру 16400 переселенців, що поїхали до Росiї та 12100, що нібито повернулися. Хаджинiколова посилається на Марiнова, а той не вказує джерело своїх даних [32; 112]. Ці цифри викликають у нас сумнів. На нашу думку, більше довіри заслуговує звіт дійсного стат- ського радника О.Ф.Гюне, який безперечно володів точною інформацією. У нього списки велися дуже ретельно, оскільки були пов’язані з грошовою звітністю. Так за даними Гюне  в 1861 р. до Росiйської імперії прибуло 1560 сімей вiдiнських болгар, у складі яких значилося 10388 чоловік (8076 прибули до Феодосiї та 2312 - до Євпаторiї) [5; 127]. Основну масу вiдiнцiв восени 1861 р. було вирішено розквартирувати на зимівлю в різних населених пунктах Таврiйської губернії. У північних повітах зимувало близько 8 тис. (із них близько 5 тис. в німецьких колоніях), а решта - в Криму. З Феодосiї та Євпаторiї на місця зимівлі більшість переселенців просувалася суходолом, деякі ж партії було відправлено пароплавом до Генiчеська, що значно скоротило їх шлях [18; 5].

Умови подорожі були важкими, особливо на військових судах, які не пристосовані для перевезення значної кількості пасажирів. Бували випадки, коли корабель по декілька днів не мав можливості причалити iз-за сильного шторму, а в цей час на ньому гинули люди. Антисанiтарiя, нестача продуктів харчування, теплого одягу призводили до поширення серед переселенців небезпечних інфекційних хвороб. Бiдування нерідко продовжувалися й після прибуття на місце. Так, у згадуваному вище селі Ташлияр виявилися хворі на "кров'яний понос" (можливо дизентерія), лихоманку, віспу, але більше місяця вони не отримували медичної допомоги через відсутність ліків. Пiзнiше, правда, лікування було налагоджене і до 4 листопада епідемії ліквідували [13; 23зв.] В таких умовах серед переселенців спочатку спостерігалася дуже висока смертність. Так, з 25 жовтня по 17 листопада до Днiпровського повіту прибуло 2008 вiдiнцiв, а до 21 січня 1862 р. з них померло 144, що становить приблизно 7 %. Помирали головним чином від корі та дизентерії. Але смертність поступово зменшувалась. Так, серед вiдiнцiв, розквартированих в Молочанських колоніях, в жовтні та листопаді померло 434 пере- селенця, в грудні - 181, в січні - 65, в лютому - 41, а в березні та квітні разом - 55. Взагалі ж з моменту прибуття до рееміграції в Росiї померло 2129 відінських переселенців [29; 218] (тобто майже 20 %). Завдяки діяльності представників влади та допомозі місцевих жителів побут пере- селенців на зимівлі поступово влаштовувався. Було налагоджене забезпечення вiдiнцiв продовольством, теплим одягом, взуттям, хворі отримували медичну допомогу. Але нерідко траплялися порушення у графіках постачання i тоді переселенці по декілька днів сиділи без борошна, як наприклад, у Великих Маячках Днiпровського повіту. Теплого одягу звичайно не вистачало на всіх. Ці труднощі посилювалися природними факторами - холодна зима, незвичний для переселенців клімат. Розмiстивши вiдiнцiв на зимових квартирах, уряд відстрочив розв’язання такого важливого питання, як наділення їх землею. Справа ускладнювалася тим, що вiдiнцi не мали можливості заздалегідь надіслати депутатів для обрання земельних ділянок i робити це довелося вже під час перебування в Таврiйськiй губернії. До того ж найкращі землі, що лишилися після ногайцiв, були вже зайняті іншими переселенцями. А ті ділянки, які уряд мав можливість запропонувати, вiдiнцiв не задовольнили [12; 154] Подальші події звільнили представників влади від вирішення цього питання, оскільки переважна частина вiдiнцiв заявила про бажання повернутися на батьківщину - дехто ще в грудні 1861 р., а основна маса - в березні 1862 р. На наш погляд це рішення було обумовлене такими причинами. По-перше, переселення значно перевищило ті масштаби, на які сподівався уряд, запрошуючи болгар. Вiн виявився неготовим до прийому такої кількості людей. Звiдси й численні бідування вiдiнцiв, й висока смертність, що аж ніяк не додавало авторитету Росiї у їх очах. По-друге, природні умови у Приазов'ї більш несприятливі, ніж у Болгарiї. По-третє, вiдiнцiв не задовольнили ті земельні ділянки, що були їм запропоновані. По-четверте, серед болгар проводилася агітація за повернення на батьківщину. На останньому моменті хотілося б зупинитися більш докладно. Так 18 травня Гюнє доповідав міністру державного майна, що один переселенець, який повертався в Болгарiю, показав друковані відозви, видані від імені турецького консула [9; 21зв.] Нерiдко за повернення агітували священики, які мали великий авторитет у своєї пастви. Представники уряду спочатку намагалися заспокоїти вiдiнцiв, відмовити їх від повер- нення, але кiнець-кiнцем вимушені були погодитись. Повернення відбувалося знову ж таки через Феодосiю та Євпаторiю. Вiдiнцi діяли дружно, активно відстоюючи свої інтереси, іноді вдаючись до тиску на представників влади. Генерал-губернатор навіть розпорядився посилити поліцейські сили обох портів на випадок хвилювань серед болгар. У Феодосiї остання партія сіла на корабель 10 травня, а в Євпаторiї - 21 травня [16; 9]. Кораблі, як стверджують джерела, були зафрахтовані на кошти турецького уряду [17; 1зв.]. Всього  повернулося 7590 чоловік, а в Росiйськiй імперії залишилося 790 чоловік [29; 465]. Вiдiнськi болгари були розселені так, як вказано у таблицях № 1 i № 2.

Таблиця № 1 Розселення вiдiнських болгар у 1862 р. [19; 15] Назва земельної ділянки Кількість сімей чоловіків жінок всього Караджа, Мелiтопольського повіту 70 134 13 247 Джадра, 59 156 114 270 Камчик, Крим 2 153 129 282 Всього 201 443 356 799

Таблиця № 2. Розселення вiдiнських болгар у 1864 р.[38; 31,64] Назва колонії Назва земельної ділянки Кількість сімей чоловіків жінок всього Тернівка Караджа, Мелiтопольського повіту 89 218 178 396 Царицине Джантран, Бердянського повіту 95 219 181 400 Всього 184 437 359 796

Як бачимо, на ділянці Джантран Бердянського повіту у 1862 р. вiдiнських болгар не було, а за даними 1864 р. вони там з'явились. Також відомо, що в Джадрi болгари зали- шались до 1863 р., після чого переселилися до північних повітів. Бiльше про перебування вiдiнцiв у Джадрi та Мамчику не згадується. При порівнянні даних 1862 та 1864 рр. бачимо, що загальна кількість в обох таблицях майже співпадає. З цього можна припустити, що в 1863 р. ті вiдiнцi, що були спочатку оселенi в Криму, перемістились до Тернiвки та Царициного. Таким чином, бессарабські болгари заснували у Приазов'ї 34 колонії. Їх переселення було викликане комплексом політичних та економічних причин: конфліктом болгарських колоністів з молдавським урядом, агітацією за переселення з боку Росiї та зростом продуктивних сил, який підштовхував болгар до пошуку шляхів на розширення земле- володіння. При підготовці та в ході переселення болгари натикалися на численні переш- коди молдавського уряду. Росiйська сторона, навпаки, всіляко сприяла переселенцям. Перші групи болгар перейшли кордон i відправилися до Приазов'я у серпні 1861 р. Пересування відбувалося суходолом. З настанням холодів у переселенні була зроблена перерва i болгар розквартирували на зимівлю. Бiльша частина прибула до Приазов'я вже весною та влітку 1862 р. З осені того ж року масове переселення припинилося, після чого деякий час ще прибували окремі сім’ї. Переселення вiдiнських болгар до Таврiйської губернії у 1861 році виявилося остан- ньою масовою міграцією болгарського населення до України. Причини її витікали із загострення суспiльно-полiтичного становища у Пiвнiчно-захiднiй Болгарiї та із зовнiшньополiтичних інтересів Росiї. Органiзацiя переселення відбувалася поспіхом, тому вiдiнцi, незважаючи на значну допомогу з боку уряду та місцевих жителів, в дорозі i на зимівлі дуже бідували. Серед них була висока смертність – померло 20 % від кількості прибулих. Весною 1862 р. більшість з переселенців повернулася на батьківщину. Причинами цього слід вважати недостатню організацію всього переселення, незвичні природні умови, розчарування запропонованими земельними ділянками, діяльність агітаторів. З 10388 переселенців, що прибули у 1861 р., в Таврiйськiй губернії оселилось лише 799, що дорівнює 7,7 %. Вони заснували в Приазов'ї дві колонії – Тернiвку та Царицине. Таким чином, вiдiнськi болгари разом з бессарабськими взяли участь у формуванні приазовської групи болгарських сіл. Правда, незважаючи на великі масштаби переселення вiдiнських болгар, результати його виявилися незначними.

ДЖЕРЕЛА ТА ЛIТЕРАТУРА

1. Росiйський державний історичний архів (РДIА).–Ф.381, оп.46, спр.51. 2. РДIА.– Ф.381, оп.46, спр.54. 3. РДIА.– Ф.383, оп.23, спр.35681. 4. РДIА.– Ф 383, оп.23, спр.35704. 5. РДIА.– Ф.383, оп.25, спр.38831. С.І.ПАЧЕВ 137 6. РДIА.– Ф.383, оп.25, спр.38833. 7. РДIА.– Ф.386, оп.1, спр.301. 8. РДIА.– Ф.386, оп.1, спр.302. 9. РДIА.– Ф.386, оп.1, спр.303. 10. РДIА.– Ф.386, оп.1, спр.3086. 11. РДIА.– Ф.651, оп.1, спр.452. 12. РДIА.– Ф.1263, оп.1, спр.2954. 13. Центральний державний архів Криму (ЦДАК).–Ф.26, оп.1, спр.24271. 14. ЦДАК.–Ф.26, оп.1, спр.24377. 15. ЦДАК.–Ф.26, оп.1, спр.24463. 16. ЦДАК.–Ф.26, оп.1, спр.24500. 17. ЦДАК.–Ф.26, оп.1, спр.24510. 18. ЦДАК.–Ф.26, оп.1, спр.24539. 19. ЦДАК.–Ф.26, оп.1, спр.24575. 20. ЦДАК.–Ф.44, оп.1, спр.3001. 21. ЦДАК.–Ф.81, оп.1, спр.716. 22. Державний архів Одеської області (ДАОО).–Ф.1, оп.81, спр.156. 23. ДАОО. –Ф.6, оп.4, спр.20241. 24. ДАОО. –Ф.6, оп.4, спр.20251. 25. Грек И.,Червенков Н. Българите от Украйна и Молдова: минало и настояще. - София: Христо Ботев, 1993.- 296 с. 27. Димитров Д.Д. Из Беcсарабия в Таврия//Язык и литература.-1930.- Т.VI.- С.69-94. 28. Дякович Вл. Българите в Бесарабия : Кратък исторически очерк с пет приложения. - София, 1930. - 118 с. 29. Заселение Новороссийского края в 1862 г.//Журнал министерства государственных имуществ (далее - ЖМГИ). - 1863. - Ч.82. - Отд.П.- С.459-483; Ч.84.- Отд.П.- С.210-231. 30. Иванов И.С. Сборник статей о некоторых выдающихся событиях из современной жизни болгар. - Кишинев: Типо-лит. Ф.П.Кашевского, 1896. - 227 с. 31. И.Х.К. Жалостны известия за преселяющытыся клетницы Българы в пусту Русию // Дунавски лебед.- N 54.- 10 октомври 1861 г. 32. Маринов Д. Политически движения и въстания в Западна България (Видинско, Ломско, Белоградишко и Берковско. Приносът към българската история) // Сборник за народни умотворения, наука и книжнина.- София,1890.- Кн.2.- С.61-114. 33. Мещерюк И.И. Социально-экономическое развитие болгарских и гагаузских сел в Южной Бессарабии (1808-1856).- Кишинев,1970.- 341 с. 34. Переселение славян из Турции и Молдавии в Таврическую губернию в 1861 г. // ЖМГИ.- Ч.79.- Отд.II- С.230-254, 314-322. 35. Попруженко М.Г. Из материалов по истории славянских колоний в России.- Одесса, 1909.- 34 с. 36. Сборник договоров России с другими государствами (1856 - 1917).- М.: Госполитиздат,1952.- 463 с. 37. Сергеев А.А. Уход Таврических ногайцев в Турцию в 1860 г.// ИТУАК.- N 49.- Симферополь, 1913. 38. Список населенных мест по сведениям 1864 г. Таврическая губерния.- СПб.,1865. 39. Хаджиниколова Е. Някои въпроси по преселването на българи в Русия през 1861 г.// Исторически преглед.- 1976.- N 6.- С.45-61. 40. Хаджиниколова Е. Переселение болгарского населения из Молдавского княжества в Россию в 1860-1861 гг.// Bulgarian Historical Review.-1986.- N 3.- С.43-55. 41. Хаджиниколова Е. Българските преселници в южните области на Русия (1856-1877).- Софiя,1987.-176 c.